Знімати документальний фільм - справа непроста. Не встиг своєчасно відзняти цікавий момент - час втрачено і перезняти емоції чи діалоги майже неможливо. Тим паче, коли місце зйомок проходить на передовій...

На місце ми приїхали після заходу сонця. Повна темрява. Дорогу хлопці підсвічують кишеньковими ліхтариками. Цікаве відчуття - ти навпомацки намагаєшся "промацати" простір. "Цю дорогу прострілюють", - кажуть нам, але відходити далеко не дуже й хочеться.

Раптом з'являється світло і одразу багато нових облич.

- Гамарджоба! - вітаюсь я і для зручності перекладаю своє ім'я на грузинську - Ека.

Інтерв'ю з хлопцями пишемо під звуки обстрілу. Це зовсім недалеко - ворожі міномети, РПГ і ще щось більш дрібніше.

Мамука Мамулашвілі. Командир. Спокійний, витриманий, доброзичливий. Для мене трохи загадка. Але спілкуватися з ним задоволення - говорить чітко і досить відверто...

Спати ми лягаємо в окремій (!) кімнаті, - ось що означає гостинність по грузинські навіть тут, - в одному із будинків, де мешкають хлопці з "Грузинського легіону". Я втомилась, мені тепло, зручно. Засинаємо під звуки вибухів і міцно спимо усю ніч, окрім одного разу, коли кілька разів сильно "букмнуло".

Вранці виходимо на вулицю і співвідносимо з реальністю наші вчорашні відчуття. Йде нудний дощ, на вулиці дуже брудно. Помічаю, що на подвір'ї поруч з БМП лежить прив'язана сумна собака. Вона мовчки і якось байдуже дивиться на мене.

- Вона не гавкає? А чого прив'язали? - питаю я.

- Миша не только гавкает, но и кусается! - відповідають.   

Виявляється, що Мішіко контужений. Коли хлопці побачили його вперше, він ледве тримався на ногах, був дуже худий і знесилений. Собака могла несподівано кинутися й вкусити. Типовий ПТСР.

Першим з добрим ранком вітає нас Руслан. Він вже господарює - протоплює піч і підмітає підлогу. Постійно посміхається, цікавиться, як ми спали, розповідає про себе і як він полюбляє охайність. Пригощає чаєм. Доречи, за весь час нашого перебування я постійно чую слово "вибачте". "Вибачте, зараз Зураб зайнятий", "Вибачте, трохи посидьте самі", "Вибачте, зараз вас погодуємо... вибачте..." Тут усюди тварини, в кожній хаті і біля хат - коти й собаки, але більшість з них - безхатні. Йдуть кудись під дрібним дощем чи просто дивляться вдалину, бачать щось своє. З села практично усі виїхали...

Умови спартанські, хлопці планують побудувати баню. Попередню розтрощило - пряме попадання. Нам показують це місце, - в трьох метрах від хати, де ми вчора брали інтерв'ю. Але такий побут здається не засмучує навіть дівчат. Світлокоса Катруся, з якою ми спілкується запевняє: "Та все гаразд! Тут все є."

Продовжуємо набирати матеріал. Майже кожного питаю: "Чого зараз тут?" Майже кожний відповідає: "Ми пам'ятаємо, як нам допомогли в свій час українці. Тут ми боремось і за Україну, і за Грузію". Майже кожний додає: "До дому не повернемось, поки не скінчиться війна..."